Життя, Всесвіт і все суще

З англійської переклав Іван ЯНДОЛА

Повість «Життя, Всесвіт і все суще» продовжує гумористичну тему і сюжет двох попередніх повістей сучасного англійського письменника Дуґласа Адамса (нар. 1952 р.) «Путівник по Галактиці для космотуристів (переклад опубліковано в журналі «Всесвіт » № 8 1990 p., та «Ресторан на краю Всесвіту» (переклад у «Всесвіті» № З 1996 p.). Ось їхній сюжет. Раса гіперрозумних істот робить експеримент у пошуках правильного Одвічного Запитання до вже отриманої Відповіді про Одвічний Сенс Життя, Всесвіту і Всього Сущого. їхній суперкомп'ютер, шукаючи запитання, робив обрахунки сім з половиною мільйонів років і зрештою оголосив їхній результат — 42. Довелося будувати ще потужніший комп'ютер, такий великий, що здавався планетою і називався «Земля».

Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами...

Перекладено за виданням: Douglas Adams, LIFE, THE UNIVERSE AND EVERYTHING-THE ULTIMATE HITCHHIKER'S GUIDE, WINGS BOOKS, New York-Avenel, New Jersey 199б В заставні використано фото автора, запозичене з іншого видання © Іван Яндола, 2000, переклад.

Розділ 1
Звичний крик жаху сповістив про те, що Артур Дент прокинувся і заново вжахнувся, побачивши, де він опинився.

І справа була не тільки в тому, що в печері було холодно, справа була не тільки в тому, що вона була волога та смердюча. А справа була в тому, що печера була в лондонському районі Айлінгтон і найближчий автобус приїде сюди десь аж через два мільйони років.

Як Артур Дент може підтвердити, час — то таке місце, де дуже легко можна заблукати, а він таки справді заблукав як у запилених згортках часу, так і космосу. Заблукавши в космосі, ти принаймні не сидиш склавши руки.

Внаслідок складного перебігу подій його почергово то лаяли, то ображали, то розкладали на атоми в таких віддалених закутках Галактики, які він навіть не міг собі уявити, тепер він був прикутий до доісторичного періоду, і хоча жилося тут дуже і дуже спокійно, він почувався як на голках.

Ось уже п'ять років його ніхто не розпилював на атоми.

Відтоді, як чотири роки тому він розлучився з Фордом Префектом, він майже нікого не бачив, а тому за весь цей час його ніхто і не ображав.

Хіба що за одним винятком.

Те сталося одного весняного вечора, майже два роки тому.

Він повертався до своєї печери, коли тільки-но посутеніло, і раптом зауважив, що крізь хмари зловісно проблискує якесь сяйво. Він задрав голову і став пильно вдивлятися, і в нього зажевріла надія. Рятунок. Вихід. Сподівання людини, яка опинилася на безлюдному острові,— а може, з'явиться корабель.

Поки він спостерігав, поки він видивлявся, весь у здогадах і збуджений, крізь тепле вечірнє повітря тихо без зайвого шуму опускався довгий сріблястий корабель, вистромивши свої довгі опори, мов виконував балетний номер, демонструючи свою технічну досконалість.

Він м'яко торкнувся землі, і приглушене гудіння двигунів зовсім стихло, так ніби їх заколисав вечірній спокій.

Самовисунулася сходня.

З люка вирвався потік світла.

На порозі замаячила висока постать. Вона зійшла вниз по сходні і зупинилася перед Артуром.

— Денте, ти — мерзотник,— сказала вона напрямки.

То був позаземець, явно позаземний зайда: притаманна позаземцям довготелесість, притаманна позаземцям приплющена голова та притаманні позаземцям маленькі прорізи розкосих очей. На ньому були екстравагантні, з золотистими складками, шати з притаманним позаземцям кроєм коміра і з блідою сіро-зеленою шкірою позаземця, що визначається тим особливим глянцевим полиском, якого набуває шкіра більшості сіро-зеленоликих рас, дякуючи лише щоденному масажу та дуже дорогим ґатункам мила.

Артур приголомшено вирячив на нього очі.

Той дивився у відповідь спокійно, не кліпаючи.

Перше відчуття надії та трепету, вмить подавлене подивом, і всі думки разом вступили в битву за право скористатися його голосовими зв'язками.

— Ччм...? — вирвалося з горла.

— Ал...ме...ух,— додав він до сказаного.

— А...т-т-т...чму...хто? — нарешті спромігся він і впав у повне безслів'я. Це були наслідки того, що з незапам'ятних часів він не мав змоги перекинутися ні з ким навіть словом.

Позаземне створіння злегка примружилося, а потім звірилося з тим, що скидалося на свого роду теку, яку воно тримало в своїй тонкій кістлявій, веретеноподібній руці.

— Артур Дент? — спитало воно. Артур безпорадно закивав.

— Артур Філіп Дент? — уточнила істота, ще й клацнувши зубами.

— Е...є...так...є...є,— підтвердив Артур.

— Ти — мерзотник,— повторив позаземець,— нікчемний жополиз.

— Е...

Істота кивнула в знак підтвердження своїх слів, з позаземною ретельністю поставила щось на зразок «галочки» в своїй теці, живо обернулася і почимчикувала в напрямку свого корабля.

— Е... — у відчаї випалив Артур. — Е...

— Цим ти мене не переймеш,— різко кинув позаземець. Він покривуляв по сходні до люка і зник у своєму кораблі. Корабель автоматично задраївся і став глухо та пульсуюче густи.

— Гей, агов! — закричав Артур і неслухняними ногами побіг до корабля.

— Зачекайте хвилинку! — гукнув він. — Та що ж це діється? Гей там! Зачекайте хвилинку!

Корабель піднявся, здавалося, скидаючи на землю свою вагу, так ніби то була єдвабна накидка, і на якусь мить завис у повітрі, а потім якось дивно став устромлятися у вечірнє небо. Він проткнув хмари, на мить їх осяявши, а потім щез, залишивши Артура наодинці з неосяжністю землі, на якій бідолаха пританцьовував свій безпорадний коротенький танок.

— Що? — зарепетував він. - Чому? Навіщо? Агов, ти там? Вернися сюди і повтори.

Він підстрибував і танцював, аж доки йому задрижали і не підломилися коліна, і кричав до тих пір, доки надірвав голос. На все те ніхто не озвався. Нікому було його почути, нікому було до нього озватися словом.

Позаземний корабель уже гримів десь у верхніх шарах атмосфери, прокладаючи собі шлях до страхітливої пустоти, яка розділяє ті порівняно нечисленні матеріальні вкраплення, з яких і складається Всесвіт.

Пасажир корабля, позаземець з дорогим кольором обличчя, відкинувся в єдиному фотелі рубки. Його звали Ой-Чувал Лай-Лантух Без-Гузирний. То був чоловік з чіткою метою в житті. Як він перший відзначив, мета була не такою вже й шляхетною, та все ж то була така-сяка мета і вона принаймні не давала йому скніти вдома.

Це правда, що Ой-Чувал Лай-Лантух Без-Гузирний належав — ні, він і зараз належить — до дуже вузького кола невмирущих жителів Всесвіту.

Більшість з тих, що народжуються безсмертними, інстинктивно знають, як таким безсмертям розпорядитися, та Ой-Чувал — не з їхньої когорти. І, звичайно ж, він став лютою ненавистю ненавидіти те поріддя умиротворених байстрюків.

Безсмертя звалилося на нього як сніг на голову, як наслідок нещасного випадку з безглуздим прискорювачем часток, а ще — рідкого сніданку та пари аптечних гумових напальків. Про подробиці того випадку тут не йдеться, бо ще нікому й ніколи не вдалося здублювати точних обставин, за яких те сталося, і чимало людей, які намагалися їх відтворити, врешті попадали або в дурне становище, або в домовину, або і в те і в друге разом.

Зі скорботним і стомленим виразом обличчя Ой-Чувал опустив повіки, замовив стереосистемі корабля яку-небудь легеньку джазову музику, а сам став розмірковувати про те, скільки ж він міг би зробити, якби не недільні вечірки, скільки ж він ще міг би зробити!

Спочатку безсмертя видалося йому суцільним святом. Він ходив по лезу ножа, ішов на шалені ризики, загрібав високий зиск з довгострокових інвестицій і взагалі давав усім жару.

Та з часом стали пробиватися мухомори цих клятих недільних вечірок, коли приблизно о 14.55 в усі закамарки душі й тіла починала заповзати апатія, коли знаєш, що протягом цього дня ти вже прийняв усі ванни, які можуть принести моральну та фізичну користь, і хоч як зосереджено ти будеш удивлятися в якийсь абзац газети, насправді ти ніколи не прочитаєш і рядка і не скористаєшся з новітнього революційного методу стрижки кущів, про який у цьому абзаці розповідається, і в міру того як ти вдивляєшся в циферблат годинника, стрілки безжально наближаються до четвертої години і ти вступаєш у темну печеру довгого чаювання твоєї душі.

Тож життя для Ой-Чувала стало здаватися гіркою редькою. Вдоволені посмішки, з якими він з'являвся на похорони своїх смертних знайомих, стали вимушеними. В ньому зріла зневага до Всесвіту взагалі і до кожної сущої в ньому істоти зокрема.

Якраз в одному з таких станів перед ним і з'явилася мета, це саме те, що буде спонукувати його до руху вперед і, настільки він міг передбачити, буде спонукувати його до руху вперед вічно. І що за мета!

Він вирішив образити цілий Всесвіт.

А для цього йому треба буде образити кожну в ньому істоту. Він кине образу кожному прямо в обличчя, одному за одним і (отут від захвату він аж зубами заскреготав) в алфавітному порядку.

Коли дехто закидав йому, а такі невігласи траплялися, що план не тільки етично неприйнятний, а й неможливий до виконання, бо велика кількість людей безперервно народжувалася і велика кількість помирала, він просто втуплювався в нього сталевим поглядом і говорив: «Чи ж то людина вже й помріяти не може?»

Тож він узявся до роботи. Спорядив довговічний космічний корабель комп'ютером, що був у змозі обробляти всі дані, дотичні реєстрації всього населення звіданого Всесвіту, та складати пов'язані з цим карколомно складні маршрути.

Його корабель перетинав орбіти планет Сонячної системи, готуючись до ривка навкруг Сонця, щоб вилетіти в міжзоряний простір.

— Комп'ютере,— окликнув Ой-Чувал.

— Слухаю,— пробелькотів комп'ютер.

— Куди далі?

— Розраховую.

Ой-Чувал на хвилю поринув у споглядання фантастичного дорогоцінного розсипу ночі, мільярдів крихітних діамантових світів, що розсипалися вогненними пилинками по безмежній теміні. Кожну з них, бодай єдину, не омине його маршрут. Більшість з них він відвідає мільйони разів.

На хвилю він уявив, як ламані лінії його маршруту з'єднують усі оті вогники в небі, мов у дитячій крутиголовці з пронумерованими крапками. Він надіявся, що з якогось оглядового майданчика Всесвіту це може бути схоже на мерзенно непристойне лайливе слово.

***

Комп'ютер безмелодійно писнув, повідомляючи, що він завершив свої обрахунки.

— Фольфанга,— сказав він і писнув. — Четверта планета системи Фольфанга,— продовжив він. І ще раз писнув. — Розрахунковий час подорожі — три тижні,— продовжив далі. Писнув знову.

— Там зустрітися з одним слизнячком,— писнув,— виду А-Рний-Ур-Гіл-Іпдену. — Я вважаю,— додав він після незначного передиху на писк,— що ти вирішив назвати його безмозклою жопою.

Ой-Чувал у відповідь тільки рохнув. На якусь хвилю чи дві його погляд був прикований до величавості творіння за ілюмінатором.

— Я, мабуть, трішки покимарю,— сказав він і додав: — Які телемережі ми будемо перетинати протягом наступних декількох годин?

Комп'ютер писнув.

— Космовид, Думалокіно та Домодумкокоробок,— сказав він і писнув.

— Чи немає там кінострічок, які я бачив менше тридцяти тисяч разів?

— Немає.

— Гм.

— Хіба що «Страхіття в космосі». Ти дивився його лише тридцять три тисячі п'ятсот сімнадцять разів.

— Розбудиш мене перед другою серією.

Комп'ютер писнув.

— Приємних снів,— сказав він. Корабель помчав далі крізь ніч.

***

А тим часом на Землі линув густий дощ, і Артур Дент сидів у своїй печері і переживав один з найкошмарніших вечорів у своєму житті, складаючи каталог можливих відповідей непоштивому позаземцеві та знічев'я б'ючи мух, для яких цей вечір теж видався кошмарним.

Наступного дня зі шкірки кролика він змайстрував собі торбину, бо подумав, що незле було б тримати речі в ній.

Відтоді минуло рівно два роки. Того дня, коли він виповз із печери, яку називав домом, доки йому на думку не спаде краща назва або доки не знайде кращу печеру, ранок був прегарний і запашний.

Хоча йому знову боліла горлянка від його передсвітанкового крику жаху, раптово він відчув себе у дивовижно чудовому настрої. Він щільніше загорнувся в свій подертий халат і привітав яскравий ранок іскристою усмішкою. Повітря було чисте і напоєне пахощами, високу траву навколо його печери пестив вітерець, перегукувалися щебетом пташки, кругом весело пурхали метелики, і взагалі здавалося, що вся природа аж із шкіри випиналася, намагаючися справити якомога приємніше враження.

Проте бадьорість його була породжена не тільки чудовим пасторальним довкіллям. Тільки що йому спала прекрасна ідея, як упоратися з жахливою самотністю, нічними мареннями, його провалами у всіх садівничих починаннях та патологічною марністю його животіння на доісторичній Землі, і полягала вона в тому, що він вирішив збожеволіти.

Він ще раз широко усміхнувся і відкусив шмат кролячого стегна, що залишилося від учорашньої вечері. Якийсь час він блаженно жував м'ясо, а потім вирішив офіційно довести своє рішення до відома всього світу.

Він випростався і глянув світові прямо в поля та пагорби. Щоб надати ваги своїм словам, він встромив кролячий маслак собі в бороду і широко розпростав руки.

— Я волію збожеволіти! — лунко проголосив він.

— Гарна думка,— сказав Форд Префект, зісковзуючи з валуна, на якому він сидів.

Мозок Артура зробив сальто всередині свого черепка. Його щелепа стала робити віджимання.

— Я теж на якийсь час з'їжджав з глузду,— мовив Форд,— прекорисне це заняття, я тобі скажу.

Очі Артура качалися, мов горох у тарілці.

— Розумієш... — почав був Форд.

— Де тебе носило? — перебив його Артур, чия голова врешті покінчила з фізкультурною розминкою.

— Та скрізь,— сказав Форд,— то там, то сям, — і вишкірився, розраховуючи на те, що це викличе вибух гніву. — Просто на деякий час я розгнуздав свій розум. Я прикинув, що коли світ відчує в мені нагальну потребу, він покличе мене назад. Так і сталося.

Зі своєї поношеної заяложеної сумки він дістав свій субефірний чуткомат.

— Принаймні,— продовжував він,— мені так здається. Ця штука трохи зашебуршилася. — Він тряснув нею. — Якщо тривога фальшива, я збожеволію,— сказав він,— ще раз.

Артур мотнув головою, присів на землю і подивився на Форда знизу вгору.

— Я думав, що ти помер... — сказав він відверто.

— Деякий час я теж так думав,— сказав Форд,— а потім на пару тижнів я вирішив, що я — цитрина. І цілих два тижні я втішався тим, що плюскався в джині з тоніком.

Артур прокашлявся, а потім зробив це ще раз.

— Де,— спромігся він,— де ти...?

— Знайшов джин та тонік? — мовив весело Форд. — Я знайшов невеличке озеро, яке уявило себе джином з тоніком, тож я і став плескатися в його водах. По меншій мірі я вважав, що воно уявляло себе джином з тоніком. — Можливо,— додав він з посмішкою, від якої навіть нормальний чоловік міг би завити і полізти на дерево,— так мені здавалося.

Він очікував реакції Артура, та Артур виявився не таким простачком.

— Давай далі,— спокійно мовив він.

— Розумієш, сенс у тому,— продовжував Форд,— що немає ніякого сенсу доводити себе до божевілля, намагаючись робити все, щоб не збожеволіти. Ти можеш просто покоритися долі і, таким чином, зберегти свій глузд до кращих часів.

— То тепер ти знову при здоровому глузді, так? — запитав Артур. — Я питаю просто задля годиться.

— Я був у Африці,— вів далі Форд.

— Невже?

— Авжеж.

— І як же тобі там велося?

— А це що, твоя печера? — спитав Форд.

— Еге ж,— сказав Артур. Він почувався дуже дивно. Після майже чотирьох років ізоляції один погляд на Форда давав таке задоволення і полегкість, що він ладен був розрюмсатися. Та з іншого боку, Форд був людиною, яка майже відразу діяла на нерви.

— Дуже гарна,— сказав Форд, відносячи те до печери Артура. — Мабуть, вона тобі до чортиків набридла.

Артур не удостоїв його відповіді.

— В Африці було дуже цікаво,— мовив Форд. — Ох, і натворив же я там див. — Він задумливо подивився вдалину. — Я взявся був знущатися над тваринами,— сказав він безтурботно. — Та дозволяв те собі лише в години дозвілля,— додав він.

— І тільки? — обережно уточнив Артур.

— Так,— упевнив його Форд. — Я не хочу перевантажувати тебе подробицями, бо вони...

— Що, вони?

— Роз'ятрять тебе. Та, можливо, тобі буде цікаво знати, що за еволюцію обрису тварини, яку в майбутніх століттях назовуть жирафою, цілковито відповідаю я. А ще я намагався навчитися літати. Ти мені віриш?

— Розкажи,— сказав Артур.

— Я розповім тобі пізніше. Я тільки нагадаю, що з цього приводу говорить «Путівник»...

— Пппу...?

— «Путівник». «Путівник мандрівника по Галактиці». Ти що, не пам'ятаєш?

— Так. Я пам'ятаю, як жбурнув його до річки.

— Еге ж,— сказав Форд,— та я його виловив.

— Ти мені про це нічого не сказав.

— Ага, щоб ти не жбурнув його туди ще раз.

— Цілком слушно,— признався Артур. — І що ж там «Путівник»?

— Що ти маєш на увазі?

— Що каже «Путівник»?

— «Путівник» каже, що існує мистецтво польоту,— сказав Форд,— чи простіше — вправність. Те вміння полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і при цьому пролітати мимо. — Він блідо посміхнувся і вказав на коліна своїх штанів та підняв руки, щоб показати лікті. Тканина в тих місцях була протерта і зяяла дірками.

— Як бачиш, досі у мене те не дуже добре виходило,— сказав він і подав Артурові руку. — Я дуже радий бачити тебе знову,— додав він.

Від раптового напливу почуттів та збентеження Артур тільки замотав головою.

— Я стільки років не бачив живої душі,— сказав він,— жодної. Ще б трохи — і я б розучився розмовляти. Слова весь час забуваю. Взагалі-то я вправляюся. Я практикуюся, розмовляючи з ... розмовляючи з... ну як їх там, коли ти з ними розмовляєш, то люди вважають тебе за божевільного! Ну, от як Георг Третій.

— Королями? — спробував підказати Форд.

— Та ні ж бо,— відказав Артур,— те, з чим він розмовляв. Вони — навкруг нас, о святі небеса! Я власноручно посадив їх сотнями. Правда, всі вони засохли. Дерева! Я практикуюсь, розмовляючи з деревами. А це для чого?

Форд усе ще стояв з простягнутою рукою. Артур дивився на неї здивовано.

— Потисни,— підказав Форд.

Артур так і зробив, спочатку нервово, мовби вона могла виявитися слизькою рибиною. Потім, відчуваючи безмірне полегшення, він енергійно схопив її обома своїми руками. Він тряс руку Форда і стискав, стискав і тряс знову.

Через деякий час Форд усвідомив, що пора вивільнити свою кінцівку. Вони видряпалися на вершину найближчого прискалка і стали озирати околиці.

— А що трапилося з гольгафрінчанами? — запитав Форд. Артур здвигнув плечима.

— Багато з них не пережили сувору зиму, три роки тому,— сказав він,— а жменька тих, що вціліли, весною заявили, що йдуть у відпустку, тож вони змайстрували плота та й відпливли. Історія твердить, що вони, певно, вижили...

— Гм,— сказав Форд,— так, так. — Він стояв руки в боки і роззирався на порожній світ. Раптом він сповнився енергією і цілеспрямованістю.

— Ми рушаємо в дорогу,— збуджено вигукнув він і аж затрусився від надміру енергії.

— Куди? На чому? — скинувся Артур.

— Я не знаю,— сказав Форд,— але просто відчуваю, що час настав. Крига скресла. Наші мандри вже почалися.

Він перейшов на шепіт.

— Я виявив течу в пустелі,— заявив він.

При цьому він зірко вдивлявся у далину і виглядав так, ніби йому дуже хотілося, щоб у цей момент вітер рвучко розкуйовдив його волосся, та вітер був зайнятий тим, що зовсім поруч забавлявся листочками дерев, а на Форда Префекта не звертав ніякісінької уваги.

Артур попрохав його повторити те, що він тільки що сказав, бо не зовсім второпав, про що йдеться. Форд повторив.

— Течу? — перепитав Артур.

— Система дала течу,— став тлумачити Форд і поспішив підставити своє диявольськи вишкірене обличчя вітру, який саме пролітав мимо.

Артур кивнув, а затим прокашлявся.

— Ми говоримо про якісь неполадки у пральному автоматі, зробленому у Вогонії, чи про що ми говоримо? — обережно закинув він.

— Про збої,— пояснив Форд.— Про збої, які дає безперервний час космічного простору.

— А,— кивнув Артур,— то він тепер дає комусь ці збої. — Він встромив руки до кишень свого подертого халата і став удивлятися в далину.

— Що ти верзеш? — озвався Форд.

— Не розумію,— сказав Артур,— якщо час дає збої комусь, то що нам до того?

Форд мало не спопелив його поглядом.

— Та ти будеш слухати? — скипів він.

— Я ж слухаю,— мовив Артур,— та боюсь, що пуття мені від цього небагато.

Форд схопив його за лацкани халата і став говорити до нього так повільно, чітко та терпляче, ніби той був клерком з рахівничого відділу телефонної компанії.

— Видається, що там... — говорив він,— в просторово-часовій тканині ... — говорив він,— з'явилися... — говорив він,— острівці...

Артур дурнувато дивився на тканину свого халата, на ту частину, в яку вчепилися пальці Форда. Доки Артур не встиг доповнити дурнуватий вираз дурнуватою реплікою, Форд поспішив продовжити.

— ...нестабільності,— додав він.

— А, он як,— мовив Артур.

— Атож, саме так,— підтвердив Форд.

Вони самотньо стояли на пагорбі доісторичної землі, твердо вдивляючись один одному у вічі.

— І що ж з цією тканиною скоїлося? — спитав Артур.

— У ній виникли острівці нестабільності— відказав Форд.

— Справді? — ні разу не кліпнувши очима, мовив Артур.

— Правдивіше не буває,— відказав Форд, так само не кліпаючи.

— Гаразд ,— сказав Артур.

— Второпав? — спитав Форд.

— Ні,— зізнався Артур. Нависла гнітюча мовчанка.

— Трудність цієї розмови полягає в тому,— почав Артур, після того як по його обличчю повільно проповзла понура важка тінь, так ніби альпініст обережно випробовував підступний виступ скелі,— що вона дуже відрізняється від тих, які я вів останнім часом. А вони, як я вже пояснював, велися переважно з деревами. Вони не були схожі на цю. Можливо, за винятком тих, які я мав з в'язами, хоч і вони бували не дуже результативні.

— Артуре,— сказав Форд.

— Так. Слухаю,— сказав Артур.

— Просто сприймай на віру все, що я тобі кажу, і все буде дуже і дуже просто.

— Так-то воно так, та щось не дуже віриться. Вони сіли, щоб зібратися з думками.

Форд дістав свій субефірний чуткомат. Він приглушено дзижчав, тьмяно поблимував крихітним світликом.

— Батарея сіла? — запитав Артур.

— Ні,— сказав Форд,— в просторово-часовій матерії простежується мобільна аномалія, локальний збій, острівець нестабільності. Теча. І вона зараз десь поблизу нас.

- Де?

Трохи дрижачою рукою Форд став повертати півколом чуткомат. Раптом світлик яскраво засяяв.

— Там! — гукнув Форд, простягаючи руку. — Там, за тією канапою! Артур поглянув у вказаному напрямку. На його превелике здивування, в

полі, просто них, стояла м'яка канапа, в простонародді — честерфілдка, покрита барвистим оксамитом. Він вирячився на неї здивовано. І зразу ж у нього виникло декілька запитань.

— Чому,— запитав він,— посеред цього поля стоїть канапа?

следующая страница>